3 грудня – Міжнародний день людей з інвалідністю
Рівність у доступі до спорту — це не тільки про світ речей та інфраструктуру. Окрім фізичних бар’єрів, люди з інвалідністю стикаються і з психологічними та соціальними перепонами. Сприйняття таких людей часто викривлено тими чи іншими хибними уявленнями. Розглянемо кілька найпоширеніших стереотипів.
"Люди з інвалідністю не можуть жити повноцінним та продуктивним життям". Стереотип підтримує думку, що люди з інвалідністю не здатні брати на себе серйозні зобов’язання, досягати результатів та показувати приклад. У центрі уваги — реальні чи уявні недоліки людини, а не її здібності. Це не тільки шкодить сприйняттю таких людей, а ще й виховує почуття меншовартості.
"Людей з інвалідністю треба жаліти". Цей міф продукує сприйняття людей з інвалідністю як тих, хто постійно переживає особисту трагедію і тому заслуговує, щоб їх "пожаліли". Згідно з цим міфом "тягар інвалідності" є нескінченним. Тож життя з інвалідністю — сповнене печалі та агонії, і умовно "здорові" люди просто зобов’язані постійно допомагати людям з інвалідністю. Це вимагає "особливого" та "бережливого" ставлення. Хоч це й не очевидно, але подібне ставлення означає, що від спортсменів з інвалідністю не чекають досягнень. Натомість сам лише факт спортивної активності вже є "неабияким здобутком".
"Люди з інвалідністю безпомічні та залежні". Йдеться про уявлення, що люди з інвалідністю "все своє життя" залежать від підтримки інших людей. Хоча це й залежить від кожного конкретного випадку, більшість із таких людей не настільки безпорадні, як це твердить даний стереотип.
"Люди з інвалідністю почуваються зле та постійно відчувають біль". Ще один стереотип, який стоїть на заваді рівного доступу до спорту. Звісно, кожен кейс — особливий. Але, як правило, такі люди здатні займатися спортом без курсу знеболювальних та робити це достатньо регулярно. Ба більше, для тих людей з інвалідністю, які регулярно тренуються та займаються фізичною культурою і видом спорту, який їм підходить, "спорт великих досягнень" є відкритим.